Меню сайту
Головна » 2015 » Березень » 21 » Конкурсна робота "Україна - Німеччина: міжкультурний діалог"
01:00
Конкурсна робота "Україна - Німеччина: міжкультурний діалог"

(фотозвіт) http://widerstrahl.org/index.php?option=com_phocagallery&view=category&id=4:verleihung-2011&Itemid=7

«Ні, ти не знаєш добре Україну, якщо на Запоріжжі не бував...» - так сказав відомий поет Петро Ребро. Саме ці рядки він присвятив моєму рідному краю – Запоріжжю. Край героїчний, вільний, сміливий, опалений війною і протистоянням, боротьбою і кровопролиттям. Козацька колиска, козацька республіка, Дике поле, козацька вольниця – саме такі назви притаманні моєму рідному краю.
Небагато областей нашої держави бачили за свою історію на своїх теренах стільки народів, скільки їх бачили землі мого краю. З цікавістю та гордістю, повагою та інтересом вивчаю я предмет «Історія рідного краю». Та чим більше поринаю в історичне минуле, гортаючи сторінки підручника, тим більше оволодіваю бажанням пізнати більше і глибше про свою малу Батьківщину.
Народилася я у селі, заснованому німцями-колоністами, давня назва якого - Фрідріхсфельд. Назва ця походить від імені першого старости - Фрідріха Луппа. Засновниками стали 53 лютеранські родини, що прибули із Бадена, Вюртемберга та Польщі. У сусідньому селі Гохштедт ( нині Високе) був розташований лютеранський приход. У 1811 році прибули ще кілька сімей із колонії Нейдорф, яку розселяли. Статистика стверджує, що населення зростало таким чином: 1810 – 255 жителів; 1818 – 306; 1838 – 649 осіб; 1848 – 743 особи; 1858 – 999; 1864 – 1070 осіб; 1886 – 1275. З 1897 року демографічні дані уточнюють саме кількість німців серед загальної кількості жителів села: 1897 – 982 особи, з яких 844-німці. Серед колоністів можна було зустріти і заможних, і безземельних. Загальна ж кількість землі дорівнювала на 1811 рік – 3780 десятин землі, а на 1857 рік – 4130 десятин. Брати Грюнер звели у селі Фрідріхсфельд млин, який простояв до 90-х років ХХ століття. Історія Фрідріхсфельда підштовхнула мене до пошукового процесу. У довіднику відшукала тільки кілька речень, що моє село – це бувша німецька колонія, дослівно перекладається як «поле» або «земля Фрідріха». Засновано колонію німцями-колоністами у 1810році. А далі – більше. Мені стало цікаво все, що пов»язане із заселенням та колонізацією нашого краю німцями. Гадаю, що моя робота дуже актуальна сьогодні тим, що вона дасть можливість і мені, і тим, хто її прочитає, розширити свої уявлення про спільне минуле українців і німців, які багато десятиліть жили поряд.
В ході дослідницької роботи та пошукової діяльності мені прийшлося здійснити подорож до міста Запоріжжя – обласного центру, до сусіднього Токмацького району, з метою екскурсії та фотосесії архітектурних споруд менонітів. Я перечитала багато літератури про німців-колоністів, менонітські поселення, вірування менонітів, їх традиції. Отже, моя робота це ще й доказ того, що хвиля імміграції безумовно збагатила, урізноманітнила культуру, мову та релігійні традиції наших запорізьких земель.
Перші писемні свідчення про німецьких поселенців на теренах України датуються кінцем Х століття. У стародавніх літописних зводах повідомлялося, що вони прибували в Україну як купці, представники духівництва або ж як мандрівники.
У період княжої доби німецькому впливу сприяли шлюбні зв»язки української династії Ярославичів із німецькими князями.Син Ярослава Мудрого – Святослав – був одружений на сестрі трирського єпископа Бурхарда, а онука Ярослава – Євпраксія-Адельгейда Всеволодівна була дружиною германського імператора Генріха 1V. Родичами Ярослава Мудрого були також граф штаденський Леопольд та саксонський маркграф Оттон.
Під час війни із польським королем Болеславом Хоробрим і королем Мешком, Ярослав Мудрий уклав домовленість між германськими імператорами Генріхом I I і Генріхом I I I .
Згадаймо, що одним із важливіших центрів торгівлі Київської Русі із Німеччиною в Х1столітті було місто Регенсбург. Дунайський шлях виводив

купців до Раффельштеттена та Лінца, а далі по Дунаю вони їхали на Пассау, Регенсбург.
Магдебурзьке право частенько називали «німецьким правом», яке надало з часом значні пільги і привілеї німцям, які у свою чергу поширювали на українських землях моделі самоврядування і судочинства. Це були прояви духовних контактів українського та німецького народів.
У польсько-литовському періоді німецькі колоністи надавали українським містам і селам деякі середньовічні європейські риси, намагалися запровадити самоврядні управлінські засади.
У ХУ1 – п.п.ХУ11 століття з»явилися німці –купці та німці-промисловці. Вони орендували землю у Наддніпрянщині, Лівобережжі, розбудовували тут свої маєтки, налагоджували виробництво.
За часів Гетьманщини з»явилися цілі німецькі колонії, в яких проживали учасники найманих частин гетьманських військ. А друга половина ХУ111 століття породила нову хвилю німецької колонізації. Це були пруські меноніти – сектанти –анабаптисти. У свій час вони переселилися до Прусії із Голандії. Одночасно із ними до Росії переселялися і німці – католики і лютерани. Мабуть, тому в Росії у документах та у побуті німецьких колоністів поділяють на «менонітів» і «колоністів».
Друга половина ХУ111 століття для Півдня України стала визначною датою – наш регіон було включено до складу Російської імперії. Ще деякий час тому ці землі були полем протистояння українських козаків і турецько-татарських орд, а ще через кілька десятиліть тут розселялися з дозволу імперського уряду росіяни, болгари, серби, греки. Не останнє місце у цьому списку посідали і меноніти.
Перші меноніти з»явилися у нашому краї саме у той час, коли Росія вела тяжку війну із Туреччиною за вплив на узбережжя Чорного моря. Ліквідація царським урядом Запорізької Січі у 1775 році та приєднання Кримського ханства до Росії у 1783 році визначила у наявності великої кількості незаселених земель. Нові поселенці і повинні були посилити розпочатий процес заселення та освоєння південних земель імперії. Мабуть тому, уряд Катерини 11 добре відгікнувся на прохання менонітів та надав їм ряд політичних і матеріальних привілеїв, якими ані до них, ані після не користувалися ні російські, ні українські селяни-переселенці.
Чому вибір пав саме на менонітів? Я спробувала дослідити це питання. В середині ХУ111 століття в Німеччині продовжувалися гоніння на релігійні секти, які тоді були багаточисельними. Представниками однієї з таких були меноніти. Меноніти – це протестантська секта, що виникла на території сучасних Бельгії та Нідерландів на рубежі 30-40-х років ХУ1століття. Її засновником вважають Симонса Меннона.
Будучи селянським священником, Меннон в 1531 році зрікся католицизму та повністю присвятив себе служінню новій вірі, він став мандрівним проповідником своїх ідей. Пройшовши пішки крізь всю країну, С.Меннон притягнув до себе увагу та організував общини у Фрісландії, Кельні, південній Німеччині, Мекленберзі. У 1543 році він прийняв звання єпископа та став для своїх віруючих вождем і духовним пастирем. Меннон публікував багаточисельні богословські праці, в яких висловлював своє ставлення до вірування, духовних осіб, Святої Трійці. Його вчення офіційно переслідувалося, а за його голову католицька церква обіцяла колосальну суму, що змусило Симона переховуватися в різних місцях. Тим не менше, вчення швидко поширювалося серед селянства та ремісників Голандії, Фламандії, Німеччини, Прусії, Польщі.
. Під тиском інквізиції меноніти були змушені переселитися спочатку із Західної Європи до Польщі у понизов»я р.Вісла, у райони Ельбінга ( нині Ельблонг) та Данцигу (нині Гданьськ). Після двох відомих поділів Польщі у 1772 та 1793 роках території, де жили меноніти увійшли до складу Прусії. Тут життя їх стало нестерпним, тому що у Польщі вони були звільнені від військової повинності у зв»язку із особливостями віросповідання, менонітам заборонено тримати у руках зброю.Уряд Прусії цього приймати не хотів, тому меноніти підпали під утиски та обмеження з боку пруської влади. Це й змусило менонітів шукати нове місце проживання. Саме тоді російський уряд взяв курс на заселення нових своїх імперських територій іноземцями.На наших територіях меноніти сподівалися знайти притулок, де б їх не переслідували за віру. В цьому немалу роль відіграв намісник Новоросійського краю князь Г.Потьомкін, який був знайомий із Георгієм Траппе, який організував першу партію колоністів з числа данцигських менонітських сектантів.
Іншою вагомою причиною, на мій погляд, стало те, що коли Європа перебувала у полум»ї Реформації, а меноніти нагадували розкольників і були змушені податися до Гданьська, вони не забули, що мають репутацію успішних господарів на землі. Катерина 11 сама була свідком того, як меноніти у гирлі Вісли перетворили колишні болота на родючі поля. Тому саме меноніти мали більше підстав бути прикладом іншим. Вони вже були знайомі із системою міжнародної торгівлі, їх брати по вірі були активними торговцями в регіоні Північного моря. Крім того, у менонітів сувора дисципліна, мораль, що в свою чергу стимулювало високу продуктивність праці.
Окрім менонітів заселяли наш край і інші переслідувані німці – брати Євангелісти, брати Вальденси, сепаратисти – всі вони хлинули до далекої Росії, до незаселених південних територій. Але їх переселення було обумовлено ще однією причиною – тяжким економічним станом, який виник у багаточисельних роздроблених німецьких державах, які переживали міжусобні війни, неврожаї та голод.
Німецькі колоністи були зацікавлені обіцянками царського уряду щодо вигідних земельних ділянок у розмірі 65 десятин на один двір, звільненням від податків строком до 10 років, звільненням від робіт та надання підвод військам, свободою на купівлю фабрик, свободою торгівлі, грошовими допомогами, покриттям транспортних витрат, збереженням свободи віросповідання, свободою від несення військової служби. Ці люди були готові на всі умови російського уряду – селитися тільки на вказаних територіях, під наглядом агентів. Це їх не зупиняло в бажанні створювати на відведених землях свої колонії, перетворювати дикі степи на культурні землеробські райони.
Місто Олександрівськ ( нині Запоріжжя) було засноване у 1770 році на основі фортеці, яка була складовою частиною оборонної лінії Новоросії від турецької агресії.
Перша партія менонітів з Прусії в кількості 228 сімей були переселені до нашого краю в 1789році. В 1793-1795рр було переселено ще 118 сімей. 17 сімей поселилися на лівому березі Дніпра і заснували там колонії Кронсгартен і Шенвізе. Щоб краще організувати нові поселення, меноніти спеціально направляли своїх представників, так би мовити, депутатів, для ознайомлення з місцевістю та укладення домовленностей з урядом про умови переселення. Історія зберігла імена менонітів, що першими прибули в Таврійську губернію, щоб обговорити обставини їх переселення. Це були меноніти Циглер, Шуртер, Хоппнер та Барщ. Олександрівськ на перших порах зовсім не приваблював німців, бо вважався другорядним. Тут німці не бачили ринку збуту своїх товарів, тому змушені були возити товари до Катеринослава. Нелегким було життя переселенців і в умовах спекотного та посушливого клімату. Кожна сім»я, як і обіцяв уряд, одержала по 65 десятин землі, грошову допомогу від 300 до 500 рублів, насіння для посіву, ліс для будівництва будинку і, навіть, по 6 жорнових каменів для млина. Місцеві жителі спокійно сприйняли новину про появу переселенців, на перших порах допомагали німцям, ділилися гусьми, качками, курями – для заведення. Не відомі факти земельних конфліктів між корінним населенням та колоністами. Таким чином, Росія благочинно прийняла нових своїх підданих, а вони у свою чергу, здобувши тут нову Батьківщину, віддячили її добросовісною працею.До 1796 року ця колонія поповнилася ще 29 сім»ями. Так склався Хортицький менонітський округ. З часом кількість колоній зросла до 16: Верхня Хортиця, Розенталь, Ейнлаге, острів Хортиця, Кронсвейде, Нейєнбург, Нейєндорф, Шенгорст, Бурвальде, Нижня Хортиця, Нейостервик, Кронсталь, Розенгарт, Блюменгарт, Нейгорст, Шенеберг. До кінця 70-х років Х1Х століття німецьке населення Олександрівська і Хортицького округу значно зросло. Збільшилась і кількість менонітів-підприємців. Їх бізнесом були крамниці із фарбами, продуктами та готель власника Якова Янцена; вітряний млин Йоганна Сіменса; столярна та кам»яна майстерні Герхарда Рокка; паровий млин Петера Ісаака; корчма Йоганна Варкентіна; кузні Йоганна Петерса і Ніколауса Дікка.


Олександрівськ 1910року

У 1873 році була збудована нова залізнична гілка, яка поєднала Олександівськ із Бердянськом, Мелітополем та Севастополем. Відтепер Олександрівськ став важливим залізничним вузлом, з якого легко можна було потрапити до Москви та Криму. Олександрівськ поступово перетворювався на потужний зерновий центр. Цей факт призвів до зростання кількості менонітських родин. Тринадцять із семидесяти п»яти промислових підприємств належали німцям-менонітам. Дуже скоро відбулося об»єднання промислової зони Шьонвізе і Олександрівська.
Менонітські бізнесмени та промисловці брали активну участь у суспільно-політичному житті міста. Їх обирали до міської ради. Так, Герхард Кран, Авраам Дик, Йоганн Лепп, Авраам Купп, Яків Нібур обиралися у різний час депутатами міської ради. Всі вони також були активними меценатами, спонсорами різних проектів, будівництв. Усім від цього було добре – зростав їх авторитет, міцнішав бізнес, а суспільство глибоко цінувало ці здобутки. Почесними мешканцями міста були визнані Андреас Валльман та Яків Нібур.
Німців-колоністів вважали здебільшого філантропами, за те, що багато часу та фінансів витрачали на соціальну сферу – освіта, лікарні, шпиталі, сирітці. У 1904 році на березі Дніпра брати Віллер звели санаторій, такий самий, як у рідному Дрездені. Там у Німеччині санаторієм завідував доктор Генріх Ламанн, палкий прихильник натуралізму. Його ідеї лікування вражали своєю простотою та доступністю. Він вважав, що роль природи неперевершена у здоров»ї людини.


Головний корпус санаторію-курорту Олександрбад 1910 року

Закликав і практикував лікування тільки натуральними засобами. Пропагував вживання тільки чорного хліба та носіння вільного, необтягуючого тіла одягу.У 1910році Яків Нібур викупив у братів Віллер цей санаторій, розбудував його, осучаснив. Звів пристань, звідки можна було поплавати на човниках. У самому будинку розмістили рентген-кабінет; парові, вуглекислі ванни; кабінети массажу; їдальню, де пропонували дієтичне або ж вегетаріанське харчування; кімнати для відпочивальників. Всього працювало четверо лікарів. Проживати можна було і у спеціальних паркових будиночках.


Паркові будиночки санаторія Олександрбад 1910 року


Гуляння та розваги у парковій зоні курорту Олександрбад 1910 року

Ввечері у парку грав оркестр. У роки Першої світової війни санаторій претворили на військовий шпиталь. Сьогодні, як би мені не хотілося, але побачити я Олександрбад не зможу. Під час будівництва Дніпрогесу у 1927-1932 роках, курорт було поховано під водами Дніпра.
Друга хвиля менонітів,що прибула із Бадена, Нассау, Вюртемберга, Прирейнської Баварії мали значні грошові суми, вони привезли із собою робочих коней та домашню скотину. До того ж вони отримали кредит, обіцяний урядом. На жаль, на перших порах, процвітання колоній не спостерігалося у зв»язку із довгим процесом пристосування до нових умов життя. Нових переселенців 1804-1806рр направили до Молочанського округу – головного центру господарської інтелігенції менонітів. Коли 362 сім»ї поселилися у Бердянському повіті по лівому березі р.Молочної, утворився Бердянський колоністський округ.
Мелітопольський повіт теж мав дві волості, в яких проживали німці-колоністи: Пришибська ( 27 колоній, 10345 осіб) та Ейгенфельдська ( 7 колоній, 3277 осіб).

Це були євангельсько-лютеранські та католицькі колонії – Пришиб, Гофенталь, Альтенау, Вейнау, Дурлах, Карлсруе, Кронефельд, Ніколайфельд, Александргейм, Маріагейм, Рейхенфельд, Костгейм, Лейтерсгаузен, Вассерау, Нейнассау, Гохштедт (нині Високе), Фрідріхсфельд (нині моє рідне село Роздол), Розенталь (нині Нове Поле), Нейнмонталь, Гринталь, Андребург, Гейдельберг, Гохгейм, Блументаль, Тіфенбруні, Валлдорф, Альтмонталь, Дармштадт, Ейгенфельд, Йоганнесру, Гуттерваль, Александрталь.
Мова піде про Молочну колонію, другу за величиною менонітську колонію, розташовану у моєму рідному краї. Вона була заснована 1804року. Для цієї колонії влада виділила 120 000 десятин землі на схід від річки Молочна.

Німецькі поселення уздовж річки Молочна

Уздовж східного берега перші поселенці заснували лінію з дев»яти сіл. Початок з Гальбштадту ( північ) , а кінець – Альтонау ( південь). Ці села проектувалися так, щоб оселі розміщувалися по обидва боки вулиці, яка проходила паралельно до річки. Колонія ніколи не виникала у якій-небудь балці, чи низині. Подвір»я було завширшки 84 метри, а сам будинок стояв від вулиці на відстані 29 метрів.
Німецькі колонії, хутори жили своїм, мало від кого залежним життям. Це були своєрідні автономні утворення економічного і політичного характеру, зі своїми звичаями, порядками, своєю матеріальною і духовною культурами. Кожна колонія налічувала 1-2 вулиці з рядами будинків, що повернені на вулицю фронтонами із парою вікон та третім вікном на горищі. Будинки розташовувалися на однаковій відстані одне від одного. Поперед будинком був розбитий палісадник із квітами, травами, деревами, листя яких приховували будинки від чужого ока. Кожен двір, житлові та господарські споруди, внутрішнє хатнє начиння були вкрай однаковими, різнилися лише солідністю та будівельним матеріалом. Будинки німецьких колоністів на початковому етапі заселення будувалися із земляної цегли – самана.


Менонітська хата, крита соломою, Х1Хстоліття.

Дах був вкритий соломою. Але така хата була міцною та гарною. Пізніше ці хатки замінилися іншими – стіни заповнювалися соломою, змішаною з глиною.


Німецька хата із цегли. Місто Молочанськ, 2011 рік.

Оскільки глини, піску та води не бракувало, то з»явилися з часом і перші цегельні хати, з випаленої цегли. Архітектурно ці будівлі були запозичені в Прусії: довгі, де стайня примикала до житла господарів; з крутими схилами дахів, високим фронтоном, чисті, охайні.


Німецька будівля. Місто Молочанськ, 2011 рік.
Простір між будівлями двору засаджували акацією. Навесні, коли в травні квітла акація, колонії ніби-то прибиралися у білий одяг. Вздовж вулиць в два ряди висаджували тополі, в садочках квітли квіти, за городом знаходився сад, а на вигоні красувався насаджений ліс – результат найвищої працелюбності. Колонія від колонії знаходилися на приблизно однаковій відстані – в 4 версти. Дійсно, німецькі колонії виглядали, ніби сади в степу і різко контрастували з поселеннями інших національностей, що проживали на території нашого краю.
Кількість населення в колоніях постійно збільшувалась, що спонукало колоністів купувати нові наділи у землевласників за власні або колективні кошти колоністів. Деякі колонії брали землю у довгострокову оренду, утворювали на ній села, хутори, що у свою чергу призвело до появи так званих «дочірніх» колоній. В економічному відношенні колонія Молочна процвітала.
Ставши законними володарями землі, німці почали інтенсивно розвивати землеробство, не дивлячись на той факт, що таврійські степи уряд визнавав завжди непридатними для землеробства. Спеціально для південноукраїнських чорноземів німці-колоністи модернізували німецький плуг. В той час, коли жителі нашого краю використовували переложну систему землеробства, німці-колоністи використовували більш прогресивну – 4-пільну з чорним паром. Першими німці почали займатися садівництвом, шовківництвом. У 1865 році у молочанських німців нараховували 2266 садів, 493301 шовковичних дерев на плантаціях.


Реклама з продажу фруктових дерев у селі Алтонау Молочної колонії

Освоєння територій визначило виникнення промислових підприємств з переробки сільськогосподарської продукції та виробництва будівельних матеріалів. Серед лідерів були німці.Розвиток землеробства вимагав відповідної сільськогосподарської техніки. Ремісники вже не могли забезпечити у великій кількості потреби землеробів. Вкрай необхідно було вдосконалювати машини, знаряддя праці, масово їх виробляти. Як відомо, попит породжує пропозицію. Так, частина ремісників-німців-колоністів, що мали капітал, розпочали будівництво заводів із виробництва сільськогосподарських машин.Ці заводи відзначалися високим технологічним рівнем продукції. Така продукція не мала б перспектив, як би не винахідництво німців-колоністів. Преса тих часів сповіщає, що в 1850 році Герхард Дік винайшов металку для розмотування шовку. За це він був нагороджений грошовою премією у розмірі 100 рублів. Раніше, у 1846році, серед експонатів Сільськогосподарської виставки Російської імперії у Москві були представлені плуг із 4 сошниками ( автор Б.Варкентик – німець-колоніст), нагороджений Золотою медаллю Імператорського Економічного Товариства. Малою Срібною медаллю цього товариства нагородили німця-колоніста І.Фрідена – автора машини для очищення хлібного зерна із запасними решітками. Безумовно, ці кроки закладали технічну основу для майбутнього промислового виробництва.
Найбільш відома роль німців у лісорозведенні.Німці-меноніти регулярно проводили насадження дерев. Статистика стверджує: 1838рік висаджено 123783 деревини. У 1845 році таврійський губернатор звітував, що німці почали висаджувати дерева навколо полів для захисту від вітрів.
Займалися німці і дослідженням природи, населення, господарства своєї нової батьківщини. Віббе і Деркенс займалися метеорологією, Корніс описував життя, побут та способи ведення господарства.
З метою збільшення прибутковості своїх господарств, колоністи займалися вівчарством. Особливо проявили себе у цій справі сім»ї Корнісів та Фальц-Фейнів. Характерними рисами цих людей були велтчеза енергія, високий розум, далекобачність, відповідальність. Завдяки зусиллям цих людей в галузі селекції та пропаганди досвіду розведення овець, в середині Х1Х століття вівчарство займало значне місце у виробництві, даючи не тільки високоякісну експортну сировину у вигляді вовни, а й забезпечувало цією сировиною усі фабрики на Україні.
З часом і серед німців-колоністів відбулося майнове розшарування: хтось розорився, інші, навпаки, збагатіли, скуповуючи земельні наділи, як у своїх земляків, так і у поміщиків, селян. В основі ж більшість німецьких господарів були добрими середняками, а особливо, якщо використовували сучасні технології, самовіддано працювали.
Німці-колоністи одержували високі врожаї за рахунок раціональних систем землеробства. Володіючи непоганим технічним оснащенням, достатню кількість робочої скотини, вони значно краще обробляли землю одно – дво-трикорпусними плугами, боронами із залізними зуб»ями, катками, буккерами.
Російські та українські селяни, особливо малоземельна біднота, і не думали про такі сівозміни. Мало хто піклувався про ретельну обробку своїх наділів, про внесення добрив. На відміну від них німці були зацікавлені у старанному догляді за земельними наділами, оскільки вони були впевнені, що сьогодні закладають основу спадку, який ніколи і ніким не буде дробитися. Цей принцип наслідування земельної власності знали усі німці – ціле господарство передавалося у спадщину найчастіше молодшому сину, який найдовше жив у батьків, переймав функції голови господарства. Його обов»язком було своєчасно сплатити іншим нащадкам частину спадку. У випадках, коли спадкоємців не було, увесь двір і господарство міг купити будь-який німець-колоніст через аукціон.
Деякі колоністи мали можливість найняти сезонних робітників, але ж вимоги до працівників були жорсткими, адже платили за виконану роботу добре.Старожили розповідали про німців колоністів, що німці збагачувалися швидко тому, що були розумними, працьовитими. Старанніше та охайніше нікого у роботі немає! Росіяни казали, що німець добре за роботу платить, але ще більше змушує добре працювати. Згадували, що під час косовиці німці винаймали українців і косили таким чином: один німець ставав першим, інший – останнім, а найманих робітників поміж собою ставили. Це для того, щоб від першого німця робітники не відставали, а якщо вже хтось не встигатиме, то сзаду німець його піджене своєю косою. Німців-колоністів згадують як дуже чесними, їм чуже не потрібно, але ж за своє стоїть німець міцно. Не переносили німці-колоністи конокрадів.
Чому німці навчили українців? Німці поселялися міцно, на віки. Тому будинки будували з каменю під залізними або ж черепичними дахами. Їх господарські будівлі зажди були добротні, якісні.


Молочанська олійниця, 2011 рік

Льохи рили глибокі, обкладали їх цеглою. У таких льохах накиданий взимку лід зберігався до осені. Німці навчили українців вимощувати вулиці каменем. В українських садах з»явилися німецьки сорти яблуні «Апорт» та сливи «Ренклод».
Звичайно, культура ведення господарства німцями істотно відрізнялася від місцевої. Потрібен був певний час, щоб дві різні релігії, культури стали мирно існувати, створивши своєрідний синтез.
27 вересня 1806 року було змінено ряд пільг для колоністів, а також переглянуто порядок їх виїзду. До преселення до Росії стали допускати лише тих німців, які були «виключно землеробами та знавцями вівчарства і скотарства».

Поступово пільги тільки скасовувалися: 1810 рік – припинили надавати матеріальну допомогу іноземцям для преселення, з 1819 року заборонили видавати паспорта для преселення до Росії, на початку 70-х років Х1Хстоліття скасували пільги стосовно виконання військових обов»язків, а також розносилися чутки про ймовірну русифікацію.

Поруч із моїм селом Роздол, у 20 кілометрах розташовано місто Молочанськ. У 1803 році тут була заснована найбільша колонія на таврійських землях – Гальбштадт, що у перекладі означає – «Напівмісто», «Полугород». Пропоную простежити на прикладі цієї колонії розвиток німецької колонізації.
Провідною галуззю господарювання було вівчарство, яке пізніше поступилося землеробству, садівництву та шовківництву. На 1850 рік виробництво шовка-сирця складало 200 пудів.

У 1832 році місцевий німець - багатій Нойфельд відкрив пивоварний та оцетовий заводи – Herman Neufeld Brewery. З часом власник продавав продукцію до Англії, Німеччини, США.
У 40-х роках збудували горілчаний та цегельний заводи, шовкомотальну та сукняну фабрики. На сукняній фабриці ткали сукна та байки на суму 36 500 рублів сріблом.

Меноніти використовували найману працю, сплачуючи поденнику 14 крб на пахоті під пшеницю, посів та боронування. Під час косовиці косар одержував 1,5 крб за 12-годинний робочий день.

Як же меноніти визначали поденну оплату праці найманих робітників? За основу вони брали не тільки час та вид сезонної роботи, а й ступінь сили, мистецтва та спритність у роботі . При чому враховувалося й безумовна слухняність працівника.
Крім сезонних робітників у молочанських колоніях можна було зустріти батраків – вони працювали у якості прислуги . Батракам-чоловікам платили від 120 до 150 крб на рік, забезпечували їх харчуванням. Неважко уявити собі розмір цієї платні, якщо враховувати, що за 200-300 крб можна було в той час придбати коня.

Німці-меноніти були дуже чесними, вихованими і справедливими. Експлуатуючи найманих робітників у вівчарстві, менонітський фермер Йоганн Корніс, наприклад, роздавав своїх овець з тією метою, щоб приплод порівну поділити із робітниками, які доглядали його овець. Довгий час Йоганн Корніс був відомим засновником і ініціатором закладення Старобердянського лісництва.

Народився він у Західній Прусії, недалеко від Данцига, в червні 1789року.


Йоганн Корніс (1789-1848). Малюнок Тобіаса Фота, 1825 року

У 1804 році сім»я переселяється до Півдня Росії. У Хортицькій окрузі він влаштовується управителем на винокуренний завод. У 1806році сім»я знову переїздить до Молочанської округи. Іоанн працює на млині, цілий рік збирає гроші, щоб купити підводу та займатися торгівлею сільськогосподарською продукцією. Після одруження у 1811році прийняв рішення присвятити себе вівчарству. Він орендує землі, засновує власний хутір Юшанли.Його успіхи помітні, тому у 1824 році йому довіряють закупити мериносових овець для покращення суспільних німецьких вівчарень. Іоганн закуповує овець спочатку у Царськосільській вівчарні, а пізніше – у Саксонії. Через певний час овець І.Корніса купували у Херсонську, Полтавську, Воронезьку губернії. Крім овець він розводив коней. Відвідуючи Донські землі, Іоганн Корніс купує племінних коней та засновує кінний завод. На заводі відводиться місце для корів степової породи, яких запліднюють європейськими бичками і в результаті отримали витривалу та продуктивну корову. Таку корову називали «молочанською» або «фрісландською», а ще «красною німкенею». Для порівняння: сіро-українська худоба давала 60 пудів молока на рік, а німецька – 214 пудів! Вкладав І.Корніс значні кошти і у шовківництво, і у розведення табаку, всіляко підтримував розповсюдження та поширення парової системи землеробства, влаштовував систему прудів по степових балках та зрошування полів водою з них.
Успіхи Іогана Корніса у суспільній та господарській діяльності були відзначені урядом Росії. У 1825році хутір І.Корніса відвідав імператор Росії Олександр 1, в 1837 – його було представлено імператору Миколі 1. Бували у помісті і члени імператорських родин.
І.Корніс залишив по собі велику наукову спадщину у вигляді статей. За свою науково-практичну діяльність у 1838 році його було обрано членом-кореспондентом Вченого Комітету Міністерства Державного майна, а у 1844 році цей Комітет нагородив І.Корніса золотою медаллю за заслуги у галузі сільського господарства.

Експлуатація найманої праці дозволяла менонітам зосередити у своїх руках величезні капітали, за рахунок яких вони і збільшували власні землеволодіння. Вздовж річки Молочної простяглися багаточисельні заводи, які належали німцям-колоністам:
• Водяні млини – 5
• Повітряні млини – 45
• Крупорушки – 18
• Кінні млини – 6
• Маслобійні – 31
• Цегляні заводи – 13
• Черепичні заводи – 3
• Вапняний завод – 1
• Фарбувальні цехи – 12
• Сукноваляльні заводи – 3
• Пивоварні заводи -2
• Сукняна фабрика – 1

В першій половині Х1Х століття у Молочанських колоніях функціонували такі суспільні установи:
• Ратуші – 3
• Молитовні будинки – 3
• Школи – 47

Мали колоністи і свою газету. У річному звіті Міністерства держмайна 1846 року зазаначено характеристику друкованого органу «Газети для німецьких поселенців у Росії». Основним завданням цієї газети було – знайомство колоністів із новинами та пробудження зацікавленості. Ця «Газета» мала тираж більш як 500 екземплярів. З часом інтерес до неї зростав, бо у ній повідомлялося все, що стосувалося віддалених одне від одного німецьких поселень. В «Газеті» ми можемо прочитати статті І.Корніса про чорний пар, статті про успіхи, відкриття, високоморальних вчинках та інше. В одному з номерів 1846 року повідомлялась приємна новина, що колоніст із Ландау Мартін Кланг отримав від управи нагороду у сумі 15 крб сріблом за свої старання у справі садівництва. А меноніту Дірку Діку, сповіщала «Газета», була вручена золота медаль ціною у 150 крб сріблом за його винахід – знаряддя праці, яке за допомогою двох звичайних плугів зрихлювало грунт на глибину 14 вершків, що було вкрай корисно для лісоких насаджень. В «Газеті» Розміщувалися матеріали із мого сусіднього села Пришиб, колоністи якого ділилися досвідом використання підгрунтових плугів, в які впрягалися по 10-15 пар коней.
Серпневий номер «Газети» за 1847 рік знайомив читачів з досвідом колоністів Гейдельберга Молочанської округи з розведення рослини марени, із коренів якої німці навчилися видобувати непервершену фарбу для текстильних виробів. Фарбувальні були у багатьох колоніях. Спочатку цей процес був ручним, а пізніше почали застосовувати парові машини. Такі тканини називали «німецькими набойками». Їх вдало розкуповували в Одесі та Херсоні.
У січневому номері за 1848 рік з»явилася новина про те, що Імператорське Південно-Російське Сільськогосподарське Товариство надало колоністам за успішні та чисельні насадження лісових, плодових та тутових дерев грошові суми – по 150 крб сріблом. Срібну медаль пожалувало те ж Товариство колоністу М.Бесслеру за успішне розведення картоплі. А от колоністи Емануїл Штрауб та шкільний вчитель Іозефсталь Матерн отримали від міністерства схвальний відгук та грошову винагороду за успішне розведення табака.
На привеликий жаль, за розпорядженням царської влади усі газети німецькою мовою були зачинені. Набирала обертів русифікація.
А тепер, пропоную провести заочну мандрівку селами Молочанської колонії. Розпочнемо із АЛЬТОНАУ. Це село заснували 13 менонітських родин фламандського походження з Прусії у 1804році. Всього було 22 садиби. Три родини одержали від російського уряду безвідсоткову позику 1151 рубель. Інші ж, навпаки, привезли свій капітал із собою. Спочатку село не мало назву, а мало номер – 9. Пізніше влада вимагала назви, тому швидко назвали село «Алтона» - «близькість», «сусідство». Мали на увазі те, що жили близько до ногайців, які теж розселилися тут у степах Півдня України. Сучасна назва – Травневе.
У 1805 році 20 менонітських родин фламандського походження заснували на березі річки Курушани село БЛЮМЕНОРТ. Ще на кордоні вони отримали державну допомогу по 10 рублів на переїзд та по 50 рублів на родину, підводу та коня, по 25 рублів на реманент, 100 рублів на худобу, 20 рублів на насіння, 160 рублів на лісоматеріали та ще деяку суму на провіант. Назву селу дав перший поселенець Йоганн Варкентін. Так називалося його рідне село у Німеччині. Щоб закласти фундамент своїх будинків, меноніти возили каміння за 25 км від річки Юшанли. В центрі села звели школу, яка скоро згоріла. Її відбудували і 40 учнів змогли одержувати уроки. Село базувало свою економіку на маслові та сирі. Промислові підприємства теж мали місце: два вітряні млина Й.Бошманна і Й.Тейвза, мануфактура металлів Ж.Дика, мануфактура промислових товарів Ж Классена, майстерня з малярських робіт К.Варкентіна.Наступного століття в село приїхали лютеранці – 4 родини, 2 сім»ї євреїв-шевців. Село перейменовували двічі – на Вільне, а пізніше – Орлово.
Такого ж часу заснування ще одне село – БЛЮМШТАЙН. Заснували його 21 родина з Пруссії. Спочатку село мало теж номер – 4.Славився Блюмштайн кількістю фруктових дерев. На плантаціях росло 107 689 фруктових дерев. В селі була школа, вітряний млин В.Льовена, кузня Х.Гуссена, майстерня підвод Д.Крюгера.Сьогоденна назва села – Кам»янське.
Цікавою здалася мені історія появи села ВАЛЬДХАЙМ. Його засновниками стали меноніти з Волині, із Гронінгена. Ці 8 родин нарікли своє село Вальдхаймом, бо раніше мешкали у лісах Волині, а Вальдхайм перекладається як «Лісовий дім».В цьому селі проживала найбільша кількість фермерів – 100, площа землі яких становила 3.496 десятин. Сільське господарство породжувало пропозиції на ринку. В селі виробляли сільськогосподарську техніку. Також працювали кілька парових та вітряних млина, три крамниці, пошта, лікарський кабінет, школа.У 1908 році родина К.Варкентіна стала ініціатором зведення лікарні, яка б могла приймати 50 хворих.

Лікарня, зведена на кошти Корнеліуса та Агнети (Янц) Варкентін у Вальдхаймі

Поруч розташувалася й аптека. На відміну від інших сел, у Вальдхаймі були розташовані духовні центри менонітів – класична Менонітська церква і громада Менонітського Братерства. Сьогодні це село називається Владівка. Останні меноніти покинули село у 1943році.
Одним із перших поселень майбутньої Молочної колонії стало село ГАЛЬБШТАДТ, засноване у 1804 році. На виділені урядом Росії 125 рублів на особу, меноніти закупили худобу і інвентар. Через кілька років село стало багатшати. Запрацювали мануфактури, цехи, пивний завод, горілчаний цех, водяний млин, фабрика з пошиття одягу, крамниця братів Зудерманнів з продажу та ремонту автомобілів Опель. У 1816 році Гальбштадт став адміністративним центром Молочної колонії.
Сучасний Гальбштадт – це друге за розмірами місто Токмацького району – Молочанськ. Я спеціально поїхала у Молочанськ з метою зробити фотосесію менонітських споруд, дуже велика кількість яких збереглася тут. Почну з найвищої. Семиповерховий будинок – це млин меноніта Х.Віллмса, зведений1880 року.

Млин Х.Х.Віллмса. Місто Молочанськ, 2011 рік.
Цей млин працював від парового двигуна, міцністю 25 кінських сил. Перемелювали пшеницю 4 великі сталеві лопатні. Шестеро працівників переробляли 10 000 пудів зерна. На кожному з 7 поверхів вироблялась окрема операція. Шостий поверх із балконом давав можливість помилуватися краєвидами. Велика кількість вікон у готичному стилі створюють враження, що це храмова споруда. У 1943 році фашисти підпалили млин, відступаючи. Внутрі все вигоріло, а стіни залишились. У часи повоєнної відбудови млин відреставрували, відбудували та розмістили тут молокозавод, де виробляли конденсоване та порошкове молоко. Сьогодні цей режимний об»єкт охороняють кілька охоронців та собаки. На територію мене не пустили, а сфотографувати дозволили лише крізь огорожу.


Подружнє весільне фото Якова Віллмса та Лєни Епл, 1917 рік.

На іншому боці цієї ж вулиці Молочанська я побачила ще одну німецьку будівлю із цікавими архітектурними елементами. Це, як мені пояснили місцеві жителі, пивний завод, або броварня, як кажуть німці. Її організували у 1832 році сім»я Германа Нойфельда. Виробляли тут не тільки пиво, а ще оцет. Попутно тут продавали товари, привезені господарями з Англії, Німеччини, США. Тоді був великий попит на швейні машинки, молочні сепаратори, двигуни.


Броварня Германа Нойфельда. Місто Молочанськ, 2011 рік.

Стан цієї споруди сьогодні є незадовільний. Відсутня, на жаль, можливість помилуватися «рідною» черепицею. Її замінили на сучасне покриття – шифер. Всередині популярної в ті часи броварні, сьогодні суцільний безлад і розгром.


Реклама товарів заводу Германа Нойфельда, 1905 року.

Ще однією знаковою спорудою є завод купців Франца та Шредера, на якому виробляли косилки, молотарки, плуги, жниварки, цегельно-черепичні преси.


Стіни заводу Генріха Шредера. Місто Молочанськ, 2011 рік.

Завод Генріха Шредера Henrich Schreder enterprise проводив ремонт сільськогосподарського реманенту.


Реклама заводу Генріха Шредера, 1905 рік.

Якщо заїхати до Молочанська з боку мого рідного Михайлівського району, то не можна обминути вхідні ворота до колишнього будинку власника того найвисотнішого млина, про який йшлося раніше – Девіда Віллмса. Я сфотографувалась біля вхідних воріт, бо самого будинку вже немає. А ще зовсім нещодавно тут була розташована фабрика тутового шовкопряду.


Фрагмент брами будинку Віллмса. Місто Молочанськ, 2011 рік.

Мій тато, будучи учнем старших класів, вирощував тутовий шовкопряд у с.Сади на спеціальних складах. Після того, як шовкопряди виростали, а кокони лопалися, їх відвозили сюди, на фабрику, важили і виплачували дітям заробітну платню. Як згадує мій тато, заробляли діти досить добре.


Фрагмент правої частини брами будинку Віллмса, 2011 рік.

Розпитуючи місцевих жителів про німецьку історію Гальбштадта, нам порекомендували сфотографувати німецьку будівлю, де була розташована перша банківська установа колонії Kreditanstall – кредитна спілка.


Спортивна школа, 2011 рік. Колишня кредитна спілка, зведена 1914 року.

Тут надавали грошові позики фермерам під невеликий відсоток, обслуговуалися фінансово і місцеві підприємці. В самому будинку й досі зберігся центральний хол, в якому раніше здійснювалися банківські операції, а далі – кабінети. Вікна цієї споруди вузькі та високі, що вдає, ніби й сама споруда дуже велика та офіціозна. Завдяки тому, що сьогодні тут розташована спортивна школа, будинок знаходиться у порівняно доброму стані, щоправда, декілька вікон заклали цеглою, перепланували.
Через центральну дорогу від спортивної школи розташований будинок культури імені П.Котовського.


Середня школа Гальбштадту, 1900 рік.

В 1835 році ця споруда порадувала око німців, бо це була не просто споруда, а третя за чергою споруда у Гальбштадті – середня школа Madshenschule.


Будинок культури м.Молочанськ, 2011 рік.

Шкільна програма передбачала дати знання дітям за три роки. З 1878 року тут же протягом двох років надавали педагогічну програму для підготовки вчителів. Ця споруда не є характерною для німецької архітектури, тому що головний вхід виконаний у вигляді порталу грецького храму. Такі проекти були модними у Європі, можливо, німці-колоністи бажали бути ближчіми до Європи. Всередині школи розміщуалися вісім класних кімнат, бібліотека, лабораторія, актовий зал. Усе подвір»я школи було огороджене кам»яними стовпчиками з кованими решітками.
У 2004 році перед спорудою колишньої школи відкрили пам»ятний знак, на якому міститься інформація про 200-річний ювілей з моменту першого менонітського поселення у Молочній колонії.
Як ми знаємо, меноніти не могли нести військову повинність у зв»язку зі своїми релігійними переконаннями. Але ця повинність була замінена, і з честю виконувалася ними альтернативна служба.


Представники альтернативної служби в роки Першої світової війни, 1915 рік.

Відомо, що на території Гальбштадту та й по всій території Молочної колонії були розташовані будинки престарілих, інтернати для глухонімих дітей, лікарні та шпиталі для душевнохворих.


Школа для глухонімих дітей у с.Тіге, 1881 рік.

Для обслуговування стількох закладів потребувався великий персонал. Тому не дивно, що у 1909 році світу являється Школа медичних сестер Моріа – Diakoniccenhein “Mariya”.

Школа медичних сестер «Моріа», 1913 рік

Це була благодійна організація, яка навчала і готувала медичний персонал. Практику проходили у звичайних лікарнях у Мунтау та Орлоффі.


Лікарня у с.Мунтау, 1918рік.
Протягом трьох років вчителі різних шкіл Гальбштадту викладали слухачам. Відомо документально, що Школу звели достатньо швидко, приблизно 8-9 місяців, завдяки приватним спонсорам, які виділяли на це будівництво кошти. Школа була збудована з усіма тодішніми благами: було центральне опалення, гаряча вода у ванних кімнатах, водопровід. З часом стіни Школи вже не могли вмістити усіх бажаючих навчатися, тому цю споруду продали Йоганну Шрьодеру під житло, а нову споруду звели вже двоповерхову.


Колишня Школа медичних сестер, 2011 рік.

У новій Школі навчалися 35 осіб. Випускниці Школи пишалися тим,що їм надано велику місію – бути медичними сестрами.


Медичні сестри, 1910 рік.

Вони із задоволенням працювали у різноманітних менонітських установах – психіатричній лікарні Вифанія, сирітському притулку у Гроссвайде.

Психіатрична лікарня «Вифанія»

Кому пощастило найбільше – відкрили приватні лікарські кабінети. Фото, яке я зробила сьогодні, підтверджує, що це звичайний житловий будинок, трохи перебудований, добудований. Цікаво, чи знають мешканці цього будинку його історію ?

Особливо активну участь взяли німці-меноніти удіяльності Товариства Червоного Хреста, який формував спеціальні загони і на санітарних потягах відправляли медичний персонал на фронт і в роки Кримської війни і в роки Першої світової війни.


Учасники санітарного потягу Товариства Червоного Хреста у роки Першої світової війни, 1915 рік.

В невеличкому парку біля меблевої фабрики я зустріла чоловіка, який поспішав. Запитала про гарну старовинну споруду у цьому парку. Чоловік відповів, що це колишній будинок культури меблевої фабрики.
Споруда часів німецької колонізації нашого краю вразила мене своєю архітектурою, красою, незвичністю форм та величчю.


Будинок Генріха Віллмса. Молочанськ, 2011 рік

Хоча стан самої будівлі жалюгідний, відчувається, що колись тут проходило зовсім непросте життя. Віє від цього будинку чимось знатним, заможним. Почуття мене не підвели. Пошуки істини привели до результату. Виявилося, що колись цей прекрасний житловий будинок належав вже відомому нам власнику млина Генріху Віллмсові.

Центральний вхід та південна сторона будинку Віллмса

Віллмс звів цей будинок у 1908 році, витративши 100 000 рублів. Це більше схоже на палац. І стоячи на сходинках цього палацу відчуваєш себе баронесою або заможною власницею заводів і пароплавів. Дійсно, масштаби палацу вражають. Тільки перший його поверх становить 650 квадратних метрів. Великі кімнати, високі стелі, балкончики, флігель. Спеціалісти стверджують, що в ті часи, стиль псевдоренесанс був дуже популярним у Західній Європі. Його будували виписані будівельники з Європи за власними бажаннями та креселеннями самого Віллмса.


Сучасний вигляд будинка Віллмса, 2011 рік.

Боляче не тільки дивитися, а й усвідомлювати дуже незадовільний сучасний стан цієї споруди. Час, пожежа та людська недбалість майже знищили цю красу. Але ж її ще можна врятувати! Якби я мала певну суму грошей, я б вклала їх у реставрацію цього будинку. Невже місцева влада не розуміє, що вона втрачає історію?
Свою екскурсію продовжую. Це, можна сказати, серце менонітської історії – Менонітський центр, в якому працюють члени організації «Друзі Менонітського центру в Україні». Він розташований у будинку колишньої жіночої школи , спорудженої у 1882році. Це була тоді перша школа для дівчаток - Zentralschule.


Перша школа для дівчаток у Гальбштадті, 1882 року

Згодом вона стала середньою і діти навчалися тут 5 років. Школа добудовувалася, закривала свої двері для учнів у 1921році, у 1943році – горіла під час відступу фашистів, відбудовувалася у 40-50-х роках, реконструйовувалася кілька разів.


Сучасний вигляд будівлі жіночої школи, 2011 рік.

А своє друге справжнє народження пережила ця споруда у 2000 році, коли була відкуплена некомерційною канадською організацією. Вони повернули школі первинний автентичний вигляд – зачистили цеглу на стінах, перекрили знов черепицею, провели нове опалення, електрику, водогін. Разом із місцевими органами влади центр впроваджує в життя медичні та навчальні проекти. Менонітський центр має свою конференцзалу, кухню, музей, навчальну кімнату. Він виступив нещодавно спонсором програми комп»ютерної освіти для всіх бажаючих. Добра справа. Мені пощастило потрапити в стіни цього центру. Мене привітно зустріли, провели до музею, дали можливість поспілкуватися один на один з історією, вдихнути простір віків, відчути зв»язок поколінь. Мене ,насправді, переповнювали позитивні емоції. В тиші залу я поринала вглиб століть, знаходила знайоме і невідоме до цієї миті. В музейну кімнату зайшов поважний чоловік високого зросту, в окулярах, із сивим волоссям. Він звернувся до мене англійською, я - зніяковіла. Тут же відзнайшовся перекладач, член цієї організації,який познайомив нас із іноземцем. Це був Алвін Зудерманн. Він коротко розповів через перекладача, що він завідує цим Менонітським центром і був одним із ініціаторов заснування його саме тут у Молочанську. Причиною стало те, що досліджуючи свою історію, Алвін вияснив, що його дід та бабуся були одними із перших німецьких поселенців Молочної колонії. Вони переселилися з Пруссії у 1804 році і заснували село Ліхтенау, назва якого походить від назви рідного села у Західній Пруссії. Російська держава надала його родині безвідсотковий кредит у розмірі 10 400 рублів, які витрачені були на облаштування на новому місці. Дідусь Алвіна був власником автомобільного торгівельного представництва.

У 1924 році, коли на менонітів почалися гоніння з боку радянської влади та переслідування їх релігійності та віросповідання, дідусь разом із сім»єю емігрували до Канади, де виріс він. Все своє доросле свідоме життя Алвін мріяв відвідати землі предків, а коли приїхав, прийняв єдине для себе рішення – зберегти пам»ять предків, організувати Менонітський центр.


Територія Менонітського центру м. Молочанськ, 2011 рік.

Зараз він разом із дружиною очолюють центр, відроджують пам»ять про німців-колоністів, проводять конференції, історичні читання, зустрічі. Проживає Алвін у селі Світлодолинське ( колишнє Ліхтенау) у дідівському домі, який він викупив та відремонтував. На згадку про нашу зустріч він презентував мені фото 1890 року, на якому сфотографувалися на власному подвір»ї чета Зудерманнів.


Фото спадкового маєтку Алвіна Зудерманна та його предків, 1890 рік.

Подякувавши за увагу з боку господарів центру, я поверталась додому, щоб усвідомити та не втратити жодного моменту моєї подорожі Молочанським краєм. Цей день для мене був сповнений емоцій та відчуттів.
Знайомство із різними сторонами життя поселенців німецьких колоній Півдня України, дає право стверджувати, що, навіть, у найвіддаленіших, глухих поселеннях, постійно намагалися рухатися вперед на шляху прогресу, що між колоністами не було місця злодіям, шахраям, ледарям, нерадивим господарям, і що вони постійно були у контакті із оточуючим, зберігаючи свою самобутність, без чого, звичайно, неможливо було б залишитися чесними та відданими своєму призначенню.
На жаль, революція 1917 року , громадянська війна 1918-1921рр поклали край процвітанню сіл Молочної колонії, Хортицької колонії, міста Олександрівська.


Залізнична станція с.Ліхтенау, 1924 рік.

Вони дуже постраждали перш за все від банд махновців, голоду 1921року, колективізації. В 1921-1924рр спостерігалась масова еміграція менонітів, бо почалися вислання до таборів.


Еміграція 20 тисяч німців-менонітів із залізничної станції с.Ліхтенау, 1924 рік.

Останні меноніти виїхали з нашого краю до Німеччини у 1943році, коли йшли бої за визволення запорізького краю від німецько-фашистських загарбників.
Проте, я не зовсім задоволена результатами пошуків. Мені все ще невідома історія саме мого рідного села, крім тієї інформації, якою я вже володію. Не розумію, чому відсутня інформація про колишні німецькі колонії та поселення на території Михайлівського району, адже є стільки «німих свідків історії» - німецьких споруд Х1Хстоліття! Це дає мені заряд енергії та бажання продовжувати дослідження з історії німецької колонізації Півдня України.
Я обов»язково приєднаю до свого пошукового процесу своїх друзів, які вже готові мені допомагати заповнювати «білі плями» у нашій багатонаціональній історії. Разом ми спробуємо відродити великий пласт минулого. Німці і українці, безперечно, мають спільну історію. А ще ми маємо спільні сподівання на майбутнє. Не розгубімо ж власну історію на своєму шляху!

Переглядів: 362 | Додав: Natasha | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]
Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0
Форма входу
Block title
 
 
Copyright MyCorp © 2017
Безкоштовний конструктор сайтів - uCoz