Меню сайту
Головна » 2015 » Березень » 21 » Конкурсна робота учениці школи ”Земля без води мертва, а людина без сім”ї – пустоцвіт”.
00:36
Конкурсна робота учениці школи ”Земля без води мертва, а людина без сім”ї – пустоцвіт”.
Кажуть у народі :”Земля без води мертва, а людина без сім”ї – пустоцвіт”. Для кожного з нас важливо, щоб поруч були рідні і близькі люди, відчувати материнське тепло, батьківську підтримку, бабусину ласку, дідусеву пораду. Та й взагалі, мені подобається російська приказка :” Вся семья вместе, так и душа на месте». Думаю, що кожен хоч раз у своєму житті замислювався над тим, чий він нащадок. Саме з цього і починається найцікавіше – поринання у спогади старших, перегляд затертих та пожовклих фотокарток, гортання родинних листів... І, несподівано для самого себе, відкриваєш щось неймовірно цікаве, захоплююче. Ти починаєш жити тим, щоб більше дізнатися про тих, хто є твоїм „корінням”.
Все почалося з того, що моєму брату Максиму потрібно було скласти „родинне дерево” до уроку з народознавства. Батьки погодилися йому у цьому допомогти. Ніхто, навіть, гадки не мав, що „родинне дерево” буде так швидко „розростатися”. Як виявилося, батьки, дідусі та бабусі добре знали своїх предків, тому докопатися до сивих коренів виявилося справою нескладною.
Коли я пішла до школи, мені теж випало таке завдання. Але на той час моїй мамі вдалося розширити коло рідних, що є представниками аж 7 коліна!!!
Моя робота розкриє невідомі сторінки історії нашої багаточисельної, багатонаціональної, різної за своїм майновим станом та статками родини. Я розкажу про яскраві та веселі, трагічні та жахливі епізоди із життя моїх предків. Вони пережили і громадянську війну, і обидві світові війни, і голодомори, і колективізацію, і індустріалізацію, і будівництво Дніпрогесу, і окупацію фашистами Запоріжжя, і освоєння районів Крайньої Півночі, і початок фермерського руху в Україні. Я впевнена, що моє дослідження не буде мати кінця, бо час йде, ми зростаємо, і цю роботу продовжать мої діти та діти мого брата. Як би це було добре!
Отже, настав час переходити до мандрів у минуле. Запрошую до сімейного архіву. Пропоную пройтися по запилених сторінках фотоальбому та хвилюючим душу спогадам.

СТОРІНКА 1

СТАРИНА,СТАРИНА, И ДО НАС ДОШЛА

Моїми найдавнішими предкам по лінії мами є прапрапрапрадідусі Яків Матня та Синьоокий Устин. Завдяки цим славетним старцям світ побачили більш я к 50 нащадків.
Про них і піде розмова у моїй роботі.

СТОРІНКА 2

БЛАГО ПЛИВУЧИ, ПАМ”ЯТАЙ ПРО БУРЮ

А на цій сторінці вже пари – прапрапрадід Матня Денис Якович та прапрапрабабця Матрона Євліївна, прапрапрадідусь Синьоокий Ілля Устинович та прапрапрабабуся Катерина Іванівна.
Родина Матнів мешкала у Михайлівці. До сьогодні стоїть на околиці Михайлівки хата, стіни якої пам”ятають голоси та рухи своїх господарів. Сім”я була багатодітна, всі працювали на землі. Родина була працьовитою, отже жили заможно. Але й гадки ніхто не мав, що у громадянську війну голова сім”ї загине. Будучи офіцером царської армії, Денис Якович захворіє на фронті на дизентерію, яка забере його у сім”ї. Щоб якось прожити, Матрона продавала нажите хатнє добро, а потім дійшло діло й до господарства. Без батька в ті часи жилося нелегко, тому родина відчувала й голод, й лихо.
Родина Синьооких теж походить з Михайлівки. Ілля Устинович та Катерина Іванівна мали велику сім”ю. Їх хата була наповнена дитячим сміхом, пахнула молоком та запашним хлібом. У родині виховувалося дев”ятеро дітей – чотири сини та п”ять дочок. Родина жила заможно. Мали великий фруктовий сад, впораний город. В господарстві використовували чотирьох коней. Займалися й скотарством – утримували свиней, телят, птахів. Часто їздили на базар до Василівки. Один із синів - Семен, той що народився 1904року, став моїм прапрадідом. Відомо також, що всі сестри, коли виросли, подалися до Криму у найми до кримських татар. Вони працювали на тютюнових плантаціях, виноградниках, крутили сигари із листя тютюну.
Там у Михайлівці і зустрілися мої прапрабабуся Матня Марія Денисівна та прапрадід Синьоокий Семен Ілліч. Жили молоде подружжя в Михайлівці, а землю мали на території сучасної Любимівської сільради. Попоїздивши на далекі поля, вирішили звести хату поблизу господарства. Так й осіли у селі Барвинівка Любимівської сільради Михайлівського повіту.

СТОРІНКА 3

МУЖ ДА ЖЕНА – ОДНА ДУША

У цій частині своєї роботи я розповім про своїх прапращурів – сімейство Корж Івана Яковича та Єфросинію Федорівну та родину Синьооких Семена Ілліча та Марію Денисівну.
Прапрадід Іван Якович Корж походить Токмаку Запорізької області, а Єфросинія Федорівна приїхала з батьками на Запоріжжя із Дніпропетровська. Палке кохання та традиція багатодітних родин подарувала їм семеро діточок. На жаль, двоє близняток померли в голод 1921-1922рокув, що охопив хлібні райони Росії, нещадно уносячи життя тисяч дітей та дорослих. П”ятеро дітей вони підняли, виховали та й розпустили по світу. У кожного своя доля. Так війна у Югославії забрала життя ще одного сина. Інші діти сім”ї Корж живуть і у Криму, і у Токмацькому , Михайлівському районах Запорізької області, і у Пологах. Прапрадід Іван любив дуже дітей. Згадують і онуки, і правнуки, що кожному із них при зустрічі давав дідусь Іван металевий рубль та не забував запитати про успіхи у школі, послухати вірша, поцікавитися тим, як живеться у місті. Помер прапрадід Іван від страшної хвороби – раку. Залишилася прапрабабу ся Фрося одна, та на вихідні завжди приїздили до неї і діти, і онуки з правнуками. Згадують, що вона мала гарне виховання, яке принесла із сім”Ї. Завжди охайно вдягалася, смачно готувала, а їсти накривала на стіл за правилом – в один і той же час. Любила прапрабабця, щоб у хатах було вибілено. Сама прала дуже чисто і всіх дівчат вчила, щоб білизна блищала. Прожила вона 91 рік, перебуваючи у здравому глузді. Останні дні свого життя вона прожила у своєї доньки, а моєї прабабусі Марії.
Сім”я Синьооких Семена Ілліча та Марії Денисівни проживали у Барвинівці. Народили вони трьох дітей – Івана, Нюсю та Аллочку. Аллочка померла будучи новонародженою, а інші діти виросли, утворили й свої родини. Доля цієї родини важка. Не обминули війни стороною родину моїх прапращурів. Прапрадід Сьомка (так його називали в родині)народився 1904року і пройшов довгими дорогами воєнного лихоліття. Пройшов він громадянську війну 1921-1923, призваний до лав Червоної Армії воював на радянсько-фінському фронті в 1939-1940рр, а звідти, навіть не попрощавшись із родиною, пішов воювати з фашистами. Був поранений. Має багато нагород. Марія Денисівна чекала на повернення чоловіка, хоча повернувся він додому лише у 1946році. Мій прадідусь й досі зберігає гімнастьорку і голіфе свого батька. Прапрабабу ся Марія померла і син забрав батька до себе у село Роздол. Це і є мій прадідусь Синьоокий Іван Семенович.

СТОРІНКА 4

С МИЛЫМ ДРУГОМ И ГОРЕ ПОПОЛАМ РАЗГОРЮЕШЬ

Ця сторінка родоводу присвячена моїм прадідусю Синьоокому Івану Семеновичу та прабабусі Корж Марії Іванівні. Вони познайомилися у кінці 40-х років. Іван так покохав Марію, що пішки ходив до неї на побачення аж кілька десятків кілометрів. Вона була простою дівчиною з села Зелений Гай, а він був вченим парубком. За своє життя навчався у ветеринарному технікумі, сільськогосподарській академії, Вищій партійній школі. Вона ж присвятила своє життя дітям. Бог дав їм четверо дітей. Але найменшенька Віточка померла, будучи зовсім маленькою.
Згадує прадід Іван своє життя дуже часто, переказує цікаві сторінки. То розповість про те, як під час війни тікали від фашистських солдат, які уганяли молодь до Німеччини, то як бігали дивитися на фашистський літак, що впав за селом, а то, як ховалися у окопах від артобстрілу. Багато прадідусевих розповідей про те, як важко було навчатися , коли постійно хочеться їсти, коли заїдають воші, коли у кишені „вітер свистить”. Мабуть, тому все своє життя він бережливо ставиться до хліба, пишається своїми онуками, які сьогодні навчаються у вузах. Сам він багато читає. Майже всю сільську бібліотеку у Роздолі перечитав, тому багато чого може розповісти. Особливо захоплюється історією Великої Вітчизняної війни, партизанським рухом. Любить подискутувати з молоддю про сьогодення, прекрасно розбирається в політиці. Є прихильником Комуністичної Партії України.
Марія Іванівна була скромною дівчиною. В молоді роки працювала як і всі тоді дівчата – на фермі дояркою. „Було скрутно, але весело”- згадує вона. Постійно співали, танцювали, незважаючи на те, що заморилися від тяжкої роботи.
В прабабусі були гарні довгі коси. Мабуть, за вроду та веселий характер, гарне виховання і покохав її Іван.
Сьогодні у подружжя Синьооких два сина, донька, шестеро онуків та шість правнуків. Батьки горді своїми нащадками. Донька Галина, моя бабуся, працювала інженером у Тюменській області, син Микола став відомим лікарем на Херсонщині, а син Сергій – начальник цеху на заводі будівельних машин у місті Дніпрорудне.
Минулого року на подвір”ї Синьооких зібралися всі рідні задля того, щоб привітати із 80-річним ювілеєм батька, діда, прадіда. А цього жовтневого дня всі приїдуть привітати із таким же ювілеєм і свою рідну маму, бабусю та прабабусю. Я люблю приходити до них у гості. Їх цікавлять мої успіхи у школі, новини. А я намагаюся, щоб мій прихід був їм приємний, тому стараюся підмести, прибратися, сходити до крамниці.
Хотілося б побажати їм міцного здоров”я та щоб якомога довше зустрічали нас на своєму подвір”ї.
Інша пара пращурів по лінії мами вже пішла з життя. Я не застала їх, ніколи не бачила, але багато чого знаю про їх життя та долю. Це подружжя Лузан Леонтія Петровича та Тіцької Клавдії Іллівни. Прадідусь Леонтій Петрович сам родом з Київської області,села Пустоварівки. В роки голоду 1932-1933років, маючи якесь непорозуміння із батьками, молодий Левко пішов із дому, взявши лише торбу та кожуха. Подався він далеко – на Запоріжжя, де в той час йшла індустріалізація, будівництво металургійних гігантів та Дніпрогесу. Тут він і зустрів Клавдію, яка працювала на Дніпрогесі. Склалася нова родина, яка й подарувала життя двом хлопчикам, один з яких стане моїм дідусем.
Прадідусь Льоня працював в системі „Дніпроенерго”. Все своє життя він був пов”язаний із електроенергією. Його поважали на роботі. А ще він воював на фронті льотчиком. На жаль, нагороди його не збереглися, але моя мама пам”ятає, як у дитинстві вона розглядала їх. Ще від прадідуся збереглися його щоденники, в яких він реєстрував погоду щодня, робив важливі записи. По них можна сьогодні пережити заново події. Наприклад, можна дізнатися, скільки відер полуниці чи смородини назбирали на дачі, скільки цуценят привела собачка Пулька, скільки вродило яблук , тощо. Це цікаво, коли гортаєш щоденники, поринаєш у ті часи, коли маленькою була моя мама.
Прабабуся Клавдія Іллівна ніколи не розповідала своїм дітям про своє минуле. Це таємниця досі. Відомо, що у неї були сестри Паша, Майя, Галя, Муся. Вони мали польсько-єврейські корені, можливо з-за цієї причини вона боялася щось розповідати. Та й в ті часи не було прийнятним збирати відомості про родовід. Паша була вчителькою, комуністкою, тому, коли Запоріжжя окупували німці, її розстріляли гестаповці. Саму прабабусю Клавдію викликали до гестапо і після допиту вишвирнули її з маленьким сином Анатолієм на руках. Майя прожила більшість життя у Москві, Мусія жила теж у Запоріжжі ,а Галина жила в Асканії - Нова
В сім”ї Лузан було два сина – Анатолій та Валентин. Валентин і є батьком моєї мами та моїм дідусем.
По лінії мого тата збереглося дуже мало інформації про предків. Відомо, що родина Малахових Дар”ї та Василя мешкала у Михайлівці. Хата є й досі, в якій зростала моя бабуся Антоніна та її брати Василь та Іван. Були вони простими колгоспниками, жили бідно. Дітей виховали працелюбних, чесних.
А от родина Козлових Катерини та Романа прибула до Михайлівщини з Курської області як переселенці. Осіли вони в селі Іллінівка. Зараз цього села вже немає. Там стоїть лише пам»ятник воїнам-визволителям, що загинули в боях за Михайлівський район. В їх сім”ї було дуже багато дітей, та вони помирали, не проживши й року. Один брат загинув, підірвавшись на мінному полі, що залишили по собі фашисти. Сам батько Роман та двоє його синів загинули на фронтах Великої Вітчизняної війни. Моя мама відшукала у Книзі пам”яті відомості про місця їх поховання. Живими залишилися Петро, який мешкає у Росії, Іван – військовий із Євпаторії, Микола – мій дідусь, батько мого папи, сестри – Анна та Антоніна.
В музеї бойової слави нашої школи зберігається стаття про дідуся Івана Козлова, який під час війни і після неї був мінером. Одного разу йому випало завдання розмінувати поле біля рідного села. Після успішної роботи поле стали називати „Івановим полем”. Я горда тим, що в моєму роді є такі мужні і відважні рідні.
Малахова Антоніна та Козлов Микола створили нове подружжя, яке дало життя трьом дітям, в тому числі й моєму татусеві.

СТОРІНКА 5

НЕ ТОТ СЧАСТЛИВ, У КОГО МНОГО ДОБРА, А ТОТ, У КОГО ЛЮБОВЬ ВЕРНА

Ця сторінка присвячена моїм найулюбленішим бабусям та дідусям. На кінець дійшла й їх черга у моїй роботі. Вже про кого, а про них я знаю, мабуть найбільше, у порівнянні із попередніми персонажами. Тому що практично кожного дня я їх бачу, спілкуюся з ними і, звичайно, вони розповідають мені про своє життя-буття.
Сім”я мого тата – Козлови Микола Романович та Антоніна Василівна. Народилися вони в тяжкі роки голоду 1932-1933рр. Звичайно, будучи малолітніми нічого не пам”ятають, та кажуть, що батькам приходилося туго. Познайомилися вони у Михайлівці. Микола Романович працював трактористом, а пізніше водієм. Антоніна Василівна все своє життя присвятила шкільній освіті. Молода пара переїхала до Роздолу, де і пустили корені. Тут в їх сім”ї з”явилися два сини – Володимир та Віктор, сестра Наталка. Антоніна Василівна працювала в моїй рідній школі вчителем фізкультури, вела молодші класи, а згодом стала завучем. Микола Романович був завідуючим колгоспним гаражем. Своїм дітям вони збудували новий дім, дали гарну освіту. Володимир став завідуючим сільським клубом, бо гарно грав на трубі. Наталка навчалася в Дніпропетровську на програміста. А мій тато Віктор пішов по стопах матері, став вчителем фізики та математики. Крім своїх дітей сім”я Козлових виховувала ще й племінників – Анатолія та Тетяну, які вважають прийомних батьків за рідних. Дідусь Микола помер в 1999 році, а бабуся Антоніна тепер піклується і про своїх дітей, і про онуків. Вона завжди хвилюється за успіхи своїх сімох онуків, серед яких я є найменшою, цікавиться нашим життям та мріє діждатися правнуків.
Інші мої дідусь та бабуся живуть у місті Запоріжжі. Валентин Леонтійович та Галина Іванівна одружилися 1971 року у День Конституції – 7 жовтня. Дідусь все життя працював водієм різних видів транспорту – водив автобус, вантажівки, був дальнобійником. Він об”їздив пів Радянського Союзу. З кожного міста, де він побував, привозив значок із зображенням гербу міста. Велика колекція таких значків зараз знаходиться в кабінеті історії Роздольської школи. Моя бабуся Галина Іванівна народилася у селі Барвинівка в сім”ї Синьооких. Згодом родина переїхала у село Роздол, де вона вчилася в школі, а потім поїхала навчатися до Запоріжжя. Там вона пішла працювати після навчання на завод. Серед дівчат вона виділялася гарним голосом. Це привело її до хору. Довгий час вона співала у хорі імені Г.Верьовки. Прогулюючись проспектом ім..Леніна у м.Запоріжжі вона познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком Валентином. Ту же в Запоріжжі у них народилися дві доньки – старша Наталія – моя мама, і молодша – Олеся. Коли моя мама перейшла у 5 клас, дідусь та бабуся вирішили поїхати працювати на Північ. Там і пройшла їх молодість та зрілість. Вони віддали найкращі роки свого життя освоєнню земель Крайньої Півночі. Там закінчили школу і діти та повернулися навчатися далі на „Велику землю”. Сьогодні мої рідні вже на пенсії, але продовжують працювати. Вони підприємці. Кожні вихідні вони приїздять до нас у гості, тому ми практично живемо однією сім”єю.
У моєї бабусі є захоплення. Вона гарно вміє вишивати, в”язати спицями та гачком. Влітку ми з мамою можемо похизуватися гарними виробами руками нашої бабусі. Бо таких речей немає більше ні в кого. Це, справді, вироби мистецтва. Її серветками прикрашені столи та полички, її в”язані шкарпетки та черевички гріють нас усю зиму. Я дуже люблю свою бабусю Галю. Хоча роки беруть своє, та в душі вони завжди молоді. Вони йдуть у ногу з часом – цікавляться сучасним кіно, музикою, відвідують виставки, бібліотеки, користуються Інтернетом – словом, не відстають від життя. Тому мені із ними дуже цікаво і комфортно.

СТОРІНКА 6

НА СВЕТЕ ВСЕ НАЙДЕШЬ,
КРОМЕ ОТЦА И МАТЕРИ

На кінець, дійшла черга і до моїх самих найрідніших – батьків. Знайомтеся, моя мама Лузан Наталія Валентинівна та тато Козлов Віктор Миколайович.
Моя мама народилася 1973року у місті Запоріжжі в сім”ї Лузан. Навчалася вона спочатку у середній школі №30, що на площі імені Леніна, а потім, коли її батьки поїхали на Північ, там вона продовжила навчання у середній школі м.Лянтор Сургутського району Тюменської області. Після школи маму відправили на навчання додому, до Запоріжжя. Вона вступила до Запорізького педагогічного училища №1, що на Бабурці. Навчаючись, на вихідні вона завжди приїздила до бабусі та дідуся Синьооких у село Роздол. Тут вона і зустріла свого хлопця, а мого майбутнього батька – Козлова Віктора.
Папа народився у родині Козлових у 1968році. Навчався у Роздольській середній школі, а після закінчення вступив до Запорізького державного університету на факультет „Фізика та математика”. З університету папу призвали до лав армії. Він служив у Харкові, а потім у далекому місті на Балтійському морі – Калінінграді. Коли він повернувся з армії, то пішов працювати до рідної школи вчителем допризовної підготовки. Саме тоді він і зустрів мою маму. Зустрічалися вони протягом тривалого часу, тому що обидва навчалися. Особливо був проти швидкого одруження мій дідусь Валентин. Він їм казав: „Якщо кохаєте одне одного, то почекаєте”. Та коли мама закінчила педучилище, вони одружилися. І маму тато запросив працювати в школу педагогом – організатором. Через деякий час у моїх батьків з”явився синуля Максим, мій старший брат. Мама тим часом вступила на заочне навчання до Запорізького державного університету на історичний факультет. За шість років навчання мама встигла і вищу освіту здобути, і Максима виростити, і мене народити. Звичайно, велику допомогу надавали і бабусі, і дідусі. Але я пам”ятаю, як на сесії ми їздили всі разом. Як тоді мамі все вдавалося – незрозуміло! Що значить молодість!
Сьогодні мій тато змінив свою професію на не менш важливу, він став фермером. Утворивши фермерське господарство в 1993році, він не вагаючись назвав його ім”ям сина - „Максим”. Працюючи на землі, папа від цього отримує задоволення і моральне, і матеріальне. Його господарство достатньо успішне. За всі роки він досяг високих результатів.
Максим мій захисник і опора. Минулого року він закінчив 9 класів Роздольської ЗОШ 1-111 ступенів і став студентом коледжу при Запорізькому Інституті Економіки та Інформаційних Технологій. Він майбутній системний інженер комп’ютерних мереж. Це професія майбутнього. Ми раді за нього, бо він має високі результати і не підвів сподівання батьків.
Мама протягом 16 років працює в школі. Зараз вона навчає дітей історії, правознавству, історії рідного краю. Це так цікаво, приходити на урок до своєї мами, де вона ще й твоя строга вчителька. У мами багато справ, але вона всюди поспіває. Вона енергійна, ділова, мобільна, сучасна жінка. Смачно готує, гарно вдягається, стежить за собою, водить автомобіль. У мами все на „відмінно”– і вдома, і на роботі. У неї багато знайомих, друзів. Вона дорожить своїми близькими та рідними, ніколи не забуває про своїх батьків, стареньких дідуся та бабусю. А ми з братом вчимося цьому у неї.
Наші батьки дуже піклуються про нас із Максимом. Вони люблять нас, а ми – їх. Наша сім”я дружна і весела. Нехай всі будуть щасливі і здорові!

СТОРІНКА 7

ДИТЯТКО ЧТО ТЕСТО:
КАК ЗАМЕСИЛ, ТАК И ВЫРОСЛО

Це, я сподіваюсь, не остання сторінка мого родоводу, але поки що я є останнім представником цілого роду. Я народилася 1997року у селі Роздол в сім”ї Козлових. Зараз мені 11 років і я навчаюсь у 6 класі Роздольської ЗОШ 1-111 ступенів. Мої улюблені предмети – це малювання, трудове навчання, математика, історія та література. Бабуся навчила мене в”язати гачком, мама – вишивати. Своїм характером я зобов”язана батькові. У мене багато захоплень, друзів, справ.
Коли мама запропонувала мені написати цю роботу, я запалала бажанням, але довго не могла визначитися із тим, який формат я оберу, адже так багато інформації, що всього не укладеш одразу. Потрібен певний час, щоб усе розкласти по поличках. Благо, що мої рідні ніколи не робили таємниць зі свого життя, тому я багато чого про усіх них знаю.
Можу сказати єдине, що цю роботу я збережу і буду доповнювати з кожною появою в нашій родині нової людини. Своє родинне дерево я буду розширювати, тому що є відомості ще про одну гілку, корені якої тягнуться на Київщину, звідки рідні мого дідуся Валентина. А це ще не перегорнута сторінка моєї роботи.
В перспективі я б хотіла, щоб цю справу продовжили мої діти або діти мого брата. Я задоволена результатами своєї роботи, вдячна всім, хто разом зі мною працював над нею. Я горда своїми пращурами, яким би не було їхнє життя, бо вони просто жили, просто народжували та виховували дітей, а це саме головне в житті людини. Бо є у росіян така приказка :”Глупа та птица, которой гнездо свое не мило».
Переглядів: 313 | Додав: Natasha | Рейтинг: 5.0/1
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]
Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0
Форма входу
Block title
 
 
Copyright MyCorp © 2017
Безкоштовний конструктор сайтів - uCoz